27.64 32.63 4.69

Мусий внёс законопроект о польском геноциде

Внефракционным депутатом Верховной Рады Олегом Степановичем Мусиём на рассмотрение украинского парламента был внесён новый законопроект.
В законодательной инициативе народного депутата ставится вопрос о признании политики, проводимой правительствами Польши в отношении этнических украинцев геноцидом. По мнению автора законопроекта то, что в течение нескольких десятков лет, начиная с 1919 года, когда Польша обрела свою независимость после развала Российской империи и включительно до 1951 года, в отношении граждан польских граждан, принадлежащих к украинской нации, проводилась политика, направленная на их уничтожении. Речь идёт про сотни тысяч людей, депортированных и десятках тысяч людей, которых убили, ставших жертвами только из-за того, что они являлись украинцами.





В тексте проекта постановления говорится о том, Верховной Радой Украины необходимо почить память и воздать должное каждому украинцу, ставшему жертвой преступных действий Польского государства. Предлагается установить 24 марта, как день скорби по украинцам – жертвам геноцида, проводимого Польской державой с 1919 по 1945 год.

При этом в законопроекте отмечается, что наличие таких «горьких уроков истории» не должно отражаться на настоящем сотрудничестве Украины и Польши. А Верховной Радой Украины выражается искренняя благодарность польскому народу за помощь в противостоянии внешней агрессии, сообщает Украина Сегодня со ссылкой на УНИАН.

Читайте также: Стоимость Одесского припортового завода завышена

Очевидно, что подготовкой этого документа Олег Степанович Мусий хочет не только добиться исторической справедливости. Но и дать «симметричный ответ» на постановление польского Сейма о геноциде ОУН УПА в 1943-1945 годах на Волыни.р

print

Россия планирует сорвать весь Минский процесс или как скоро закончится война на Донбассе
До полного перемирия на Донбассе еще далеко - Путин
В Европейский суд по правам человека поступил иск от В. Януковича
Марию Гайдар вынудили покинуть избирательный участок в Одессе
Секретарь СНБО пояснил причины 7 волны частичной мобилизации
Губернатор Одесской области ответил на обвинения Яценюка
Президент рассказал за какие средства закупается новейшее вооружение для армии
Евросоюз: безвизовый режим уже не за горами
Глава фракции БПП о перспективах 2-го срока Порошенко
Ляшко о поднятие цен на коммунальные услуги
Украине опять обещают безвизовый режим – ждём октября
Назначен новый посол США в Украине
Дело Плотницкого дошло до суда
Иран закрыл аэродром Хамадан для ВКС России
Трамп о женщинах, подробности нового скандала
Чего украинцам ждать от выборов в Германии
В ГПСУ заявили о повышении активности войск РФ на админгранице с Крымом
В Евросоюзе приняли решение по санкциям против Януковича
Артеменко повторно допросили в ГПУ
Проект о предоставлении Киеву летального оружия внесен в конгресс США
Скандал имени Саакашвили только начинается

Почитайте другие новости


One Response to “Мусий внёс законопроект о польском геноциде”

  1. Юра Дубас
    15.08.2016 at 10:30 #

    ПРОПОЗИЦІЯ ДЕПУТАТА МУСІЯ:

    ФЕЙКОВИЙ ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ УЯВНОГО ГЕНОЦИДУ

    Проект Постанови Верховної Ради України «Про вшанування пам’яті жертв геноциду, вчиненого Польською державою щодо українців у 1919-1951 роках», внесений 3 серпня 2016 р. на розгляд Верховної Ради України народним депутатом Олегом Мусієм, справляє химерне враження. З одного боку народний обранець вдається до неймовірно радикальних та гострих оцінок понад тридцятилітнього періоду з історії дружньої до України сьогодні Польської держави, з іншого – наводить нечітко сформульоване, плутане й виразно маніпулятивне обґрунтування своїх пропозицій. Контраст між радикальністю в оцінках та нікчемністю грубо препарованих аргументів є вражаючим. Пан Мусій пропонує засудити «організовані та масові знищення українців на території Польської держави в 1919-1951 роках», «масові переселення та вбивства за національною та релігійною ознаками», ставлячи знак рівності між «несправедливістю, пригнобленням, утисками, репресіями» та злочином геноциду. Крім цього, народний депутат висловлює намір законодавчо встановити днем вшанування пам’яті українських жертв політики Польщі фальшиву, історично нічим не підтверджену дату.

    Навряд чи когось потрібно переконувати, що звинувачення у геноциді є надто серйозним, аби ним так легко розкидатися. Спроба нав’язати намірено спотворене визначення дійсності тягне за собою серйозні негативні наслідки. Приймаючи неправдиве визначення певних реальних подій, ми не просто деформуємо історичні уявлення, а й чинимо спробу вплинути на минуле. Утвердження фальшивої дефініції неминуче тягне за собою формування в свідомості людей уявних «історичних фактів», які насправді ніколи не існували в описаний спосіб. Проблема полягає у тому, що створена на догоду політичній кон’юнктурі «неіснуюча дійсність» здатна не тільки маскувати, але й за певних обставин витісняти зі суспільного дискурсу пам’ять про справжні події та процеси минулого.

    Яскравим прикладом спроби такої маніпуляції є ініціатива народного депутата Мусія оголосити геноцидом політику Польщі щодо українців в період 1919-1951 рр.

    Змальовуючи у долучений до проекту постанови пояснювальній записці становище українців, що мешкали у міжвоєнній Польщі, народний депутат не жаліє чорних барв: «кілька десятиліть українці Польщі страждали і гинули лише за те, що вони були українцями», «українці у Польщі були поставлені на межу виживання як етнос» та ін.. Такі твердження є неправдивими. Українцям у Другій Речі Посполитій жилось нелегко, але для того аби об’єктивно оцінити їх ситуацію, слід пригадати, що відбулося у той самий час з українцями у складі СРСР. Польська влада неприхильно ставилася до українського національно-культурного руху, цілком слушно вбачаючи у ньому потенційну загрозу територіальній цілісності своєї держави. Бажаючи зміцнити державну єдність країни польська влада обрала шлях асиміляції українців. Зважаючи на це, офіційна політика міжвоєнної Польщі була приховано антиукраїнською, але в жоден спосіб її не можна порівняти з відкритою брутальністю більшовицької політики щодо українців Наддніпрянщини. Не слід забувати, що українці в міжвоєнній Польщі могли користуватися принаймні певними демократичними свободами, долаючи пасивний, а часто і явний опір польської влади розвивати національну школу, публікувати книги та пресу рідною мовою, створювати політичні партії та громадські організації, вільні від ідеологічного диктату держави, який був в СРСР.

    Намагання назвати геноцидом політику Другої Речі Посполитої супроти українців є не просто безпідставним, це також й виразна спроба баналізації та релятивізації справжнього геноциду, котрого наддніпрянські українці зазнали в СРСР упродовж 1932-1933 рр.

    З незрозумілих міркувань пан Мусій оминає у проекті своєї постанови той період українсько-польських стосунків, коли обидві сторони цього конфлікту взаємно застосовувати масштабне насилля у боротьбі за суверенітет на західноукраїнських землях, на котрих українці збиралися будувати свою державу, а поляки продовжували вважати своєю державною територією. Йдеться про часи Другої світової війни та перші повоєнні роки. У цей період від рук поляків загинули тисячі мирних українців, й навпаки українці позбавили життя тисячі поляків. З обох сторін велику частину жертв склали непричетні до збройної боротьби люди, жінки та діти. Частина польських істориків та політиків, наполягаючи на тому, що кількість жертв з їх боку була більшою, аніж з українського, називає ці події геноцидом, вчиненим українськими націоналістами. Саме у такому дусі витримана Ухвала польського Сейму від 22 липня 2016 р. «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА». Якщо проектом своєї постанови пан Мусій вирішив дати відсіч польським парламентаріям, то на превеликий жаль, слід визнати його спробу не просто невдалою, а відверто фейковою. Крім цього, виникає природне питання, чому депутат не спробував показати точку зору української сторони на трагічні події 1943 р. на Волині?

    Більшу увагу в проекті своєї постанови пан Мусій присвятив примусовим переселенням українців, здійснений комуністичною владою Польщі в 1944-1946рр., 1947 та 1951 рр. Дійсно, примусове переселення іноді може бути кваліфіковане як акт геноциду. Відповідно до Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 р., злочином геноциду уважається «навмисне створення членами певної групи осіб життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення цієї групи». Такі життєві умови виникають, коли людей вивозять без належних запасів харчів та речей, потрібних для нормальної життєдіяльності в непідготовлені, віддалені райони, в котрих немає належної соціальної та методичної інфраструктури, немає можливостей утримувати себе та близьких власною працею. Так зазвичай робили більшовики, що призводило до суттєвого зростання смертності серед депортованих. До прикладу, депортація кримських татар 1944 р. до Середньої Азії має виразні риси геноцидних дій. З депортаціями та примусовими переселеннями українців, які здійснила у повоєнний період польська влада, не все так просто. Вчинені польськими комуністами примусові переселення звісно ж були злочином, але не були геноцидом. На нових місцях розселення (чи то в УРСР, чи на північних та західних землях ПНР) соціальна та правова ситуація українців особливо не відрізнялась від того становища, в котрому перебували інші мешканці тих територій. Щоправда, для примусового переселення в межах Польщі українців погіршилися умови культурно-освітнього та духовного життя. Але такі дії польської влади, навіть якщо буде доведено їх зумисний характер, можуть бути кваліфіковані лише як етноцид (ліквідація народу як культурно-цивілізаційної спільноти), а не геноцид (фізична ліквідація народу шляхом безпосереднього винищення, або через створення умов для його депопуляції).

    Пропонуючи радикально гостро засудити офіційну політику Польщі щодо українців пан депутат постійно плутається в термінології. У проекті постанови та пояснювальній записці до нього він називає міжвоєнну Польську державу то «Другою Річчю Посполитою» та «Другою Польською Республікою». Незрозумілим є використання на позначення Польської Народної Республіки такої назви як «Народна Польща». Держави з такою назвою ніколи не існувало, тож юридичний наслідок від звинувачень «Народної Польщі» нікчемний.

    Звертає на себе увагу термін «Друга Руїна України», яким в пояснювальній записці користується депутат Мусій. Термін абсолютно ненауковий, він нехарактерний для української історіографії, але зустрічається в російській публіцистиці, як частина концепції про три Руїни України – першу другої половини XVII ст., другу 1917-1921 рр. й третю – після проголошення Незалежності в серпні 1991 р.

    Проект постанови пана Мусія та пояснювальна записка до нього переповнені беззмістовними публіцистичними зворотами на зразок «так званий Сен-Жерменський мирний договір», «великопольське урядування», «легковажне рішення Антанти», «але не так сталося, як вважалося» та ін.. Тексти написані неграмотно, в них виразно бракує розділових знаків й зустрічаються справжні мовні покручі, як наприклад, «відривання українців з рідних земель». Окремі синтаксичні конструкції тексту пана депутата настільки нетипові, що моментами складається враження, наче їх спочатку написали не українською, а якоюсь іншою мовою й лише потім переклали. Утім, це може бути й наслідком банальної неграмотності автора, або авторів цього опусу.

    Зміст документу, не кажучи вже про його стиль, настільки погані, що можна запідозрити зумисне застосування автором проекту постанови найбільш неадекватних формулювань, які не стільки характеризують антиукраїнську політику польської сторони, як здатні скомпрометувати того, хто відважиться проголосувати за подібну нісенітницю.

    Вражає пропозиція народного депутата встановити «Днем пам’яті про українців – жертв геноциду, вчиненого Польською державою протягом 1919-1951 років» 24 березня. Народний обранець мотивує це тим, що 24 березня 1923 р. у Львові на площі Святого Юра буцімто відбувся «велелюдний мітинг», на котрому галицькі українці склали урочисту обітницю боротися проти польського панування на західноукраїнських землях й відкрито за маніфестували намір об’єднатися з наддніпрянцями у єдиній Українській державі. Такого мітингу 24 березня 1923 р. насправді у Львові не було.

    Перший мітинг протесту проти рішення представників Антанти приєднати Галичину та частину Волині до Польської держави мав місце у Львові 17 березня 1923 р. У ньому взяли участь близько 3000 осіб. Ще одна, набагато чисельніша акція протесту проти рішення Ради послів Антанти, відбулася у місті 18 березня, після недільної Служби Божої, яку провів у соборі Святого Юра Апостольський візитатор Джованні Дженоккі. Коли італійський священик з балкону митрополичого палацу почав благословляти людей, що зібралися перед собором, до нього піднявся український політик, депутат польського сейму Марко Луцкевич, який пристрасно закликав присутніх показати свою незгоду із рішенням передати західноукраїнські землі Польщі. Після цього колишній віце-президент австрійського парламенту Юліан Романчук зачитав урочисту обітницю, котру повторювали за ним зібрані перед храмом люди. Спотворений фрагмент саме цієї промови, виголошеної 18 березня 1923 р., й цитує у своєму проекті депутат Мусій, приписуючи її мітингу 24 березня, котрого насправді ніколи не було.

    Джерело появи дати 24 березня у проекті постанови депутата Мусія відгадати не важко. Вона походить відтіля, звідки в головах google-інтелігенцій й з’являється більшість «ідей» та «аргументів» — із Інтернету. Ще раз наголосимо, 24 березня 1923 р. у Львові не було ніякого масового віча галицьких українців, проте цього дня відбулося закрите засідання українських парламентаріїв, що раніше входили до складу Української національної ради. На цьому зібранні розглядалося питання реакції на рішення Ради послів Антанти. Українські депутати ухвалили вислати листи протесту до урядів держав Антанти. Якийсь неуважний студент або журналіст сплутав обидві події – 18 і 24 березня, розмістив цей матеріал у світовій мережі, а решту довершили цифрові технології, брак освіти та відсутність навичок перевіряти інформацію.

    Фейковий день пам’яті уявного геноциду, це вже занадто навіть як на постмодерну епоху віртуальної чи доповненої реальності.

    Що ж насправді відбувалося з українськими мешканцями Галичини, Волині та Закерзоння в 1919-1951 роках? Чи українці мають підстави скаржитися на кривди, вчинені щодо них урядами Другої Речі Посполитої та Польської Народної Республіки?

    Політика міжвоєнної Польщі щодо галицьких українців була непослідовною й часто несправедливою. Українські громадяни Другої Речі Посполитої не отримали усіх тих можливостей вільного соціального та культурного розвитку, які б мала гарантувати демократична країна. Міжвоєнна Польська держава не дотрималась усіх тих обіцянок про захист прав національних меншин, зокрема й українців, котрі взяла на себе на міжнародній арені й зафіксувала у відповідних угодах. Польська влада свідомо перешкоджала поширенню освіти та національної свідомості серед українських громадян Другої Речі Посполитої. Періодично український політикум зазнавав вибіркових репресій, які мали на меті позбавати народ провідного елементу. Тиск на українських громадян Другої Речі Посполитої посилився після смерті Юзефа Пілсудського. Особливо емоційно болісним для українців стали репресії проти Православної церкви. Упродовж 1937-1939 рр. на території Волині, Холмщини та Підляшшя польська влада фізично знищила (спалила або розібрала) майже 200 православних церков, а ще 150 храмів примусово передала римо-католикам. Водночас із антицерковною кампанією відбувалося примусове навернення українців з православної на римо-католицьку релігію. Однак немає підстав визначати всю політику Другої Речи Посполитої щодо України як політику геноциду, себто свідому політику скеровану на повне або часткове винищення українців.

    Складнішим є питання польсько-українського конфлікту під час Другої світової війни та у перші повоєнні роки, який став логічним продовженням попереднього етапу національного протистояння. Обидві сторони вдавалися тоді до невиправданого та часто-густо неадекватного за своїми масштабами насилля. Вчинені польськими та українськими збройними формуваннями в 1941-1947 рр. убивства цивільного українського, так самого як й цивільного польського населення слід кваліфікувати як військові злочини. Польська сторона у цьому конфлікті зазнала більших втрат, ніж українська, але це не означає односторонньої вини українців.

    Ухвалу польського Сейму від 22 липня 2016 р. «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА» не можна назвати виваженою та об’єктивною. Вона звучить швидше як ультиматум чи зловісне попередження. Незалежно від того, якими були наміри польських парламентарів, ухвала Сейму глибоко зачепила почуття багатьох українців. З’явилося бажання відплатити польській стороні в такий самій спосіб. Однак ініціатива депутата Мусія відповісти Польщі таким чином аби завдати полякам якомога більшого болю та образи є звичайною дурістю. Набагато складніше переступити через емоції й простягнути руку для примирення. Таким символічним жестом могло б стати встановлення Верховною Радою України Дня вшанування усіх жертв польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни, а також жертв нацистського та комуністичного окупаційних режимів цього ж періоду. Датою такого спільного для українців та поляків Дня пам’яті могло б стати 17 вересня – день, коли більшовицький Радянський Союз вдерся на західноукраїнські землі. Сейм розглядав як варіант встановлення цієї дати для вшанування жертв Волині, але польським депутатам забракло відваги чесно назвати головну причину трагедії 1943 р. А причина ця очевидна – ліквідація Польської державності унаслідок скоординованої агресії Німеччини та СРСР.

    Взаємопорозуміння та взаємопрощення неможливі без діалогу, без тривалого та терплячого пояснення своїх рацій та спроб зрозуміти почуття протилежної сторони. Умовами такого діалогу є довіра, добрі відносини між народами. Ухвала польського Сейму від 22 липня 2016 р. погіршила відносини між українським та польським народами, проект постанови пана Мусія може завдати їм наступного удару, через що діалог на деякий час взагалі стане неможливим. Зайве повторювати кого втішить такий розвиток подій.

    Але нічого у світі не відбувається випадково, й нічого не зникає у безвісті без наслідку. Іноді не усвідомлюючи цього, ми навіть проти своєї волі можемо подати іншим людям важливий сигнал, про щось їх попередити. Саме так учинив народний депутат Мусій, вочевидь сам цього не бажаючи. Він показав українцям та полякам наскільки близько ми підійшли до небезпечної межі, за котрою почнеться незворотне погіршення стосунків між нашими народами, від якого може змінитися життя мільйонів людей.

    24 березня 1923 р. у Львові не було того «велелюдного зібрання» українців, про котре написав у своєму проекті постанови Верховної Ради України пан Мусій. Цього дня в місті відбулася інша важлива подія. 24 березня 1923 р. львів’яни провели у останню путь львівського римо-католицького архієпископа Юзефа Більчевського, який займався не тільки душпастирською діяльністю, а й активно допомагав убогим та бездомним, фінансував благодійні організації, створював народні школи. 26 червня 2001 р. під час пастирського візиту до Львова Папа Римський Іван Павло II беатифікував Юзефа Більчевського, а 23 жовтня 2005 р. Бенедикт XVI канонізував його як святого.

    Юзеф Більчевський прохолодно ставився до політичних та культурних аспірацій українців. Утім, це не завадило йому 16 листопада 1918 р., у розпал українсько-польських вуличних боїв у Львові, спільно із українським митрополитом Андреєм Шептицьким, звернутися до обох сторін конфлікту із закликом негайно припинити проливати кров свого ближнього. Українці про це пам’ятали. Останніми, хто 24 березня 1923 р. проспівали псалми та помолилися на свіжій могилі майбутнього святого, були молоді українські священики, котрих привів на цвинтар єпископ Григорій Хомишин.

Leave a Reply

You must be logged in to post a comment.

© 2010-2017 «УкраинаСегодня» – новости Украины сегодня

При полном или частичном копировании материала, указание обратной ссылки строго обязательно. Обратная ссылка не должна быть закрыта от индексации поисковых машин. Все права на материалы сайта УкраинаСегодня охраняются в соответствии с законодательством Украины. По любым возникшим вопросам просьба связаться с нами использую форму на странице Контакты.
Индекс цитирования Рейтинг@Mail.ru